22 роки тому тоді ще безбородий Едґар Райт почув пісню, яка здалася йому найкращою композицією для автомобільної погоні. Особливо якщо би вона звучала у вухах водія, який жити не може без музики. 22 роки цей задум чекав свого часу, поки Едґар Райт з кожним фільмом перетворювався в одного з найкреативніших режисерів та сценаристів нашої доби. І нарешті світ побачив Baby Driver, або ж — укотре дякую нашим локалізаторам — “На драйві”.

Не звертайте увагу на число внизу сторінки, точніше, на другу цифру; там запросто могла би стояти і цілком заслужена “сотня”.  Адже “На драйві” — найкращий фільм не просто цього літа, а й чинного року (станом на 24 серпня, звісно), і безумовно один із найкращих бойовиків за всю історію кінематографу. Тому сміливо зупиняйтеся на цьому реченні, йдіть у кіно, а тоді вже повертайтеся, дочитуйте цей текст і називайте мене довбиком, а друге речення цього абзацу — неймовірним перебільшенням.

Фільм не витрачає часу на розгін і вже стартова сцена фонтанує енергією та молодечим запалом. Щойно вмикається Bellbottoms  у виконанні The Jon Spencer Blues Explosion — та сама пісня, яка колись стала зародком ідеї фільму — “На драйві” оголює свою істинну суть. Що часто роблять люди, коли чують улюблену композицію? Так, смикаються в такт, підспівують, підтанцьовують, тобто мозком і тілом вливаються у скелет пісні. І от за лічені секунди це робить головний герой, його червона “Subaru”, монтажні склейки… іншими словами, усе, що є у фільмі. Але навіть коли закінчується вступна погоня, єднання з музикою не припиняється і Едґар Райт підсуває нам найяскравіші стартові титри у своїй кар’єрі (слова з пісні, вшиті  у графіті, вивіски і навіть вуличні ліхтарі — заздалегідь попереджую, бо їх майже ніхто не помітив — це просто шик).

“На драйві” — не фільм, де події розгортаються під вдало підібрану музику. Це стрічка, ідеально допасована і  акуратно побудована поверх ретельно підібраного саундтреку. Це не кримінальна комедія, як описують стрічку рекламники, а екшн-опера (ще би там більше співали, і варто було би вжити страшне слово “мюзикл”). Трясця, тут навіть просте приготування сніданку майстерність режисера перетворює у хореографічну постановку. І в саундтреку є навіть Snoop Dogg!

Цеглинки, з яких складається тутешня історія, — суцільні кліше. Тут вам і “банда з клаптів”, і поважний кримінальний авторитет, і “остання справа — і я зав’язую”, і красуня, яка змінює життя головного героя, і ще купа всього. Втім, саме в цьому й уся сіль: нових сюжетів уже сотні років як не існує, зате вмілі розповідачі з однакових, усім доступних на ринку цеглин здатні збудувати небачені раніше споруди. Едґар Райт, який не повторив нещодавньої помилки Ґая Річі та не дозволив нікому лізти до свого сценарію, звів справжній палац.

У центрі фільму — автовундеркінд Бейбі, який з дитячих років працює на кримінального авторитета, чи то пак повертає йому борг. Втім, Бейбі має одну особливість — через пережиту в дитинстві автокатастрофу, окрім статусу сироти він здобув ще постійний шум у вухах. Тож аби заглушити цей шум, він постійно слухає музику. Бейбі не просто меломан, він меломаніяк — без музики не тисне на газ, має різні плеєри з різними плейлистами під різний настрій плюс ще й сам міксує треки,використовуючи тишком записані фрази своїх “колег”.

В чиїхось інших руках на Бейбі навісили би ярлик аутиста і носилися з ним, як з писаною торбою, тільки через те, що в нього вмерла мама, проблеми зі слухом та примусове плавання в кримінальній сфері. Райт же спільно з актором Енселом Елґортом роблять цього персонажа дійсно крутим, живим і разом з тим вразливим. Він кохається у музиці, дбає про свого глухонімого опікуна, потроху відкривається свого новому коханню… а попереду в нього ще стільки змін.

Знаєте, фрази на кшталт “розкриття персонажа”, героїв (не) розкрито” тощо часто лунають ледь не з кожної дірки (навіть у нас на PlayUA). Та й повальній більшості випадків мовці не тямлять суті цього процесу. Розкриття персонажа — це не коли нам повідомляють про нього все, що тільки можна, деталі його дитинства, з ким він жив, їв, спав тощо. Персонажа розкрито, якщо: 1. Ми знаємо, чим умотивовані його думки, слова та вчинки. 2. Під кінець історії персонаж змінюється і починає думати/робити/казати те, чого ніколи не вчинив би на старті фільму. 3. Нам показують, що спричинило оту зміну, де, як і чому персонаж “скинув стару шкіру”. Всього лише цих три простих речі.

І Райт у своєму сценарії робить те, що повинен — не завалює нас експозицією, а в теперішньому часі ліпить персонажів. Залежно від пріоритетів комусь дістається більше часу на перетворення, комусь менше, але робота з персонажами однозначно заслуговує доброго слова. Хороша композиція, відточені діалоги та розкішна акторська робота вкупі роблять справжні дива. Кевіну Спейсі вистачає лічених секунд, аби його Док просто чавив харизмою. Джон Гемм у ролі Мужика, хай спершу здасться вам прохідним персонажем, до кінця стрічки здивує вас не раз. Ну і Джеймі Фокс, який після того жахіття, пережитого у “Високій напрузі”, довгий час світився лише у фільмах поміркованої гівнистості та кліпах хіп-хоп виконавиць з непропорційно великими дупами, просто царює на екрані та показує, що може вмілий актор у талановитого режисера з хорошим сценарієм.

На тлі цієї шеренги богатирів мляво дивиться лише Дебора, кохана дівчина Бейбі. Втім, закидати, що її персонаж надто бідний порівняно з іншими, не хочеться, бо вона сама це декларує. Зійшовшись з Бейбі на ґрунті любові до музики, та ледь знайшовши пісню з власним іменем дівчина прямим текстом каже: “Це не про мене”, а потім звертається до Бейбі, мовляв, “Кожна пісня про тебе”. Райт і не заперечує, що Дебора — лише копняк, щоби спонукати Бейбі шукати нове життя, втілення всіх його прихованих бажань, ідеальна жінка для такого хлопця, але більшого місця в цій історії вона не заслуговує.

Та зважаючи, якою насиченою вийшла стрічка, це цілком закономірно. Тоді як зараз у розважальному кіно панує мода на перевантаження персонажами, сюжетними лініями, нарізкою якихось заготовок (дякуймо нескінченним сиквелам та кіновсесвітам), “На драйві” — звір із Червоної Книги, набитий подієвістю та змінами тону під саму зав’язку. Щойно ви звикли до безтурботного і яскравого тону стрічки, як поступово насуваються хмари, тон стрічки стає все серйознішим, а ставки зростають. Райт не соромиться чорний гумор перетворювати в чорнуху і навпаки. Ба більше, він добре знає, що окремі жарти працюють лише тоді, коли їх промовляють у дупній безвиході. Отаке тасування хвацьких, карколомних, напружених, романтичних, моторошних, шалених, зворушливих і ще різних там сцен не дає відвести очей від екрану. Аж не віриться, що фільм триває менше двох годин, стільки всього у ньому є.

Ну і екшн, який у “На драйві” в силу специфічної манери постановки знаходиться десь на рівні стратосфери. Під час роботи над сценарієм Райт брав за приклад гонконгські бойовики з Джекі Чаном, де традиційно було щонайменше 5 чітко виділених екшн-сцен. “На драйві” має їх дещо більше, проте все одно кожна з них — справжня цукерочка, бенкет хореографів та декораторів, та щей не забуваймо про ідеальне допасування до музики. В такі моменти в Едґарові прокидається рідкісний фетишист, який зі шкіри пнеться, щоби зробити найбільшу втіху для глядача — першокласне розважальне кіно.

Тут за канонами жанру треба перетворитися на сволоту і з мікроскопом в руках вишукувати “недоліки”. Та як я й казав у “Перших враженнях”, лише останні хвилини фільму можуть здатися комусь занадто солодкавими. Втім, менш якісними вони не стають.

“На драйві” — не швейцарський ножик, в якому має бути ледь не все на світі, що є в кінематографі. Це бойовик, і як для бойовика фільм просто не має слабких сторін. Це шикарно написана та оригінально поставлена історія, котра просто розривається від яскравості, енергії та карколомного ентузіазму.. Це приготований з точністю до секунди високооктановий коктейль з музики, насильства, жартів, екшну, драми та кохання.

Задля таких фільмів будують кінотеатри. Задля такого ми і дивимося кіно.

І якщо історія забуде цей фільм, то до сраки таку історію.